Пісні весняного циклу русальні пісні

Календарно-обрядові пісні

ПАСПОРТ ДО ТЕМИ

Календарно-обрядові – це пісні, які відображають кожен цикл хліборобської праці у різні пори року.

Цикли:

• зимовий (колядки: «Добрий вечір…», «Новарадість стала…»; щедрівки: «Щедрик, щед­рик, щедрівочка…»);
• весняний (веснянки: «Ой весна, весна – днем красна», «А в кривого танцю»);
• літній (русальні: «Проведу я русалочки до бору», «У ржі, на межі…», «Ой біжить, бі­жить мала дівчина…»; купальські: «Ой вінку мій, вінку…», «Заплету віночок…», «Кругом Мареноньки…»; жниварські: «Маяло житечко, маяло…», «Там у полі криниченька»).

Одним з найдавніших видів усної народної поезії є календарно-обрядові пісні, які відобража­ють кожен цикл хліборобської праці у різні пори року. Цікавою рисою цих пісень часто є імітуван­ня трудового процесу: зображають рухи, які символізують оранку, сівбу, жнива тощо. Усі календа­рно-обрядові пісні відзначаються ліризмом. Це ніби художнє відображення самого життя в піснях, іграх, танках.

До календарно-обрядових пісень належать: колядки й щедрівки – зимового циклу; веснянки, гаївки – весняного циклу; русальні, купальські, жниварські (зажинкові, власне жнивні, обжинко­ві) – літнього циклу.

ПІСНІ ЗИМОВОГО ЦИКЛУ

Колядки

Зимове новорічне дійство розпочиналося у Святвечір колядками.

Колядки – це переважно величальні пісні, призначені для кожної конкретної людини: госпо­даря, господині, хлопця, дівчини, дитини. У них часто називаються імена тих, кого величають:

Ой дай, Боже! Ой рано, рано кури запіли,

А ще раніше пан Богдась устав…

Ой панич гордий, молодець Павлусь.

Святий вечор.

У багатьох колядках наявні мотиви весняних господарських робіт, тому фольклористи вважа­ють, що в дохристиянські часи Новий рік святкували навесні.

Відчуття безкінечності Всесвіту, своєї малості порівняно з космосом і бажання прилучитися до цього космосу спонукало людей шукати своєрідну точку опори – так виникає обряд прилучен­ня до Бога, до його безмежності й вічності.

До сонця в колядках часто звертаються як до Дажбога. З часом уявлення про місяць і сонце змінюються: сонце виступає як жінка, а місяць – як чоловік:

Ясен місяць – пан господар,

Красне сонце – жона його,

Дрібні зірки – його дітки.

У багатьох дохристиянських колядках, щедрівках, весільних піснях зберігся образ Дажбога. Християнські священики, відчуваючи своє безсилля перед одвічними народними звичаями, нама­галися підпорядкувати язичницькі свята християнському календарю. День народження Місяця- Василя призначили днем святого Василя і почали давати це ім’я людям. Поступово і в колядках та щедрівках з’являються образи Матері Божої, Ісуса Христа, а в народній драмі, вертепі – образи Ангела, Чорта, Ірода. Так Олекса Воропай на Херсонщині записав:

А в полі, полі сам Господь ходив.

Сам Господь ходив, зерно розносив.

Діва Марія Бога просила:

«Уроди, Боже, жито, пшеницю,

Жито, пшеницю, усяку пашницю…»

Отже, з часу хрещення України-Русі поступово змінюється й символіка колядок та щедрівок. Міф про створення світу також набув християнізованої форми: замість птахів виступає сам Хрис­тос, а замість Явора – кедрове дерево, на якому він був розіп’ятий або з якого будують диво- церкву. Мотив побудови Всесвіту перетворився на мотив побудови церкви.

Колядки мають здебільшого 10-складовий вірш із дворядковою строфою (5+5)2. Іноді він за­писується як чотиривірш із п’ятискладовими рядками.

Що ж означає слово «коляда»? В українців це і сам обряд, і різдвяна пісня, і винагорода за ко­лядування. Коляда – один з язичницьких богів, що символізував початок року. Можливо, від ко­ляди походить і слово «календар» (рік). У римлян ідентичним Коляді був бог Янус, а від нього – назва першого місяця року «януаріс» (січень). Слово «коляда» є в усіх слов’янських народів з тим самим значенням, що й в українців.

ДОБРИЙ ВЕЧІР

Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

Застеляйте столи та все килимами, радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

Та кладіть калачі з ярої пшениці, радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

Бо прийдуть до тебе три празники в гості, радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

Ой перший же празник – то Різдво Христове, радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

А другий же празник – Святого Василя, радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

А третій же празник – Святе Водохреща, радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

А що перший празник зішле тобі віку, радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

А що другий празник зішле тобі щастя, радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

А що третій празник зішле всім нам долю, радуйся!

Ой радуйся, земле, Син Божий народився.

Щедрівки

Щедрівка – слово українського походження, його значення прозоре. Це щедрі побажання рід­ним і близьким, щедре частування гостей. Щедрівки виконують від Щедрого вечора (13 січня) і аж до Стрітення (15 лютого). Взагалі, протягом Різдвяних свят звучали і колядки, і щедрівки, й інші пісні. Часто щедрувальники звертаються до господаря:

Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте?

Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?

А отримавши дозвіл, починали щедрувати. Щедрівки, як і колядки, є стародавніми (язичниць­кими) піснями, створеними по прийнятті християнства, тобто мають біблійні сюжети й образи. Зразком стародавньої колядки може бути ось ця:

Ой там, за горою, та й за кам’яною, Щедрий вечір, на добрий вечір!

Ой там виходило три товариші.

Що перший товариш – то яснеє сонце.

Що другий товариш – то ясен місяць.

Що третій товариш – то дрібен дощик.

Що сонечко каже: «Як я ізійду –

То зрадується стареє й малеє».

А місяць каже: «Як я ізійду –

То зрадується весь звір у полі.

Ой звір у полі, чумак в дорозі,

Чумак в дорозі, хазяїн у домі».

А дощик каже: «Як я ізійду –

То зрадується жито й пшениця.

Жито й пшениця і всяка пашниця».

Про те, що колядки, щедрівки чітко не розмежовувалися, складаючи всі разом зимовий цикл святкових пісень, свідчать такі пісні, у яких згадуються «три празники» уже в християнізованому вигляді:

Застеляйте столи та все килимами.

Та кладіть калачі з ярої пшениці.

Бо прийдуть до тебе три празники в гості:

А що перший празник – Рождество Христове,

А що другий празник – Святого Василя,

А що третій празник – Святе Водохреща…

Близько XVI ст. в українських містах, а пізніше й селах, крім колядок і щедрівок, носили по хатах ляльковий театр, який називали вертепом. Походження його, як гадають фахівці, бере поча­ток у братських школах, а розвивається в Київській академії. Це вертепна драма переважно книж­ного походження. Перша частина вертепу була «святою», тобто біблійною, а друга – народно-побутовою. Тут також виконувалося багато пісень як релігійного, так і побутового характеру. Вер­тепні драми збереглися подекуди аж до XIX і навіть початку XX ст., але вже не були особливо по­пулярними.

Куди міцніше тримається первісна народна драма, яка має глибинне коріння в українському фольклорі, – «водіння кози». Коза – постать, яка сприяє врожаю:

Де коза ходить, там жито родить,

Де коза туп-туп, там жита сім кіп.

За сюжетом коза вмирає і воскресає під загальну радість учасників дійства і глядачів:

А в нашім сільці всі хлопці стрільці.

Встрелили козу в правеє ушко…

…уставай, коза, вставай, сірая…

Воскресіння кози символізувало відродження природи, смерть старого і народження нового року.

Як бачимо, збереглися справжні глибинні звичаї, обряди, які ми вже не завжди розуміємо, проте вони хвилюють нас як відгомін минулих віків, як перлини архаїчної творчості наших предків.

ЩЕДРИК, ЩЕДРИК, ЩЕДРІВОЧКА

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Стала собі щебетати,

Господаря викликати:

«Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару,

Там овечки покотились,

А ягнички народились,

В тебе товар весь хороший,

Будеш мати мірку грошей,

Хоч не гроші, то полова –

В тебе жінка чорноброва».

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

ПІСНІ ВЕСНЯНОГО ЦИКЛУ

Веснянки

Минала зима, починалася зустріч весни. За народними уявленнями, весну приносили птахи. Першими прилітали жайворонки, тому їм присвячено багато веснянок:

Чом ти, жайворонку, рано з вирію прилетів:

Іще по горах сніженьки лежать,

Іще по долинах криженьки стоять!

Ой я тії сніженьки крильцями розжену,

Ой я тії криженьки ніжками потопчу!

Протягом віків сформувався такий весняний обряд, як закликання весни піснями, танками, іг­рами. Випікалося весняне печиво у вигляді жайворонків, голубків, яких діти розносили по селі співаючи:

Благослови, мати,

Весну закликати!

Весну закликати,

Зиму проводжати!

Зимочка в возочку,

Літечко в човночку…

У веснянках, як і в колядках та щедрівках, звучать мотиви турботи про майбутній добробут, заклики та побажання, замовляння врожаю тощо:

А де козаченько коня пас,

Там барвінок по пояс.

А де Ганнуся ходила,

Там рута й шавлія вродила.

Або:

Куди воробець ішов –

Туди ячменець зійшов.

У веснянках найчастіше звучать звертання до птахів: гусей, качок, лелек, зозуль, ластівок. їх запитують про майбутній урожай, просять принести літнє тепло тощо.

Весна – час пробудження природи. Тому молодь збиралася в лугах, біля річок, водила танки, організовувала весняні ігри. До наших днів збереглися такі ігри, але тепер у них грають переважно діти. Це і «Довга лоза», і «Котик та мишка», і «Подоляночка», які супроводжуються піснями. Бага­то веснянок нині втратили свої обрядові функції, ставши просто ліричними піснями молоді.

ПІСНІ ЛІТНЬОГО ЦИКЛУ

Русальні пісні

Русальні пісні виконували під час Зелених свят (Трійці) у кінці травня – на початку червня. Наші предки вірили в русалок або мавок (нявок), тобто істот чи духів, які поселялися серед рослин у лісах, полях, водах. Русалками ставали дівчата-утоплениці або ті, що померли наглою смертю, чи неназвані діти. Вважалося, що ці істоти можуть або сприяти, або шкодити людям. Тому від них треба було мати обереги – полин чи любисток, подекуди – м’яту, лепеху, часник тощо.

Не можна було в ці дні ходити в жито, купатися в річці, щоб русалки не залоскотали. Слово «оберіг» означає те, що треба було мати «о березі» (при березі), звідси – «оберігати». Пахучі тра­ви – це жертви Берегиням.

Звичай вносити до хати зілля на Трійцю означав запросини русалок, бо вони живуть у травах і квітах. Це був своєрідний обряд вшанування русалок як своїх прародичів. У перший день Трійці русалок «виводили із села». Дівчата у полі готували обід – поминальну тризну, заквітчували себе вінками і, взявшись за руки, йшли співаючи:

Ой проведу я русалочку до бору,

А сама вернуся додому.

Ідіть, русалоньки, ідіте,

Та нашого житечка не ломіте,

Бо наше житечко в колосочку,

А наші дівоньки у віночку…

Після «русалій» дівчата кидали свої віночки на город, вірячи в їхній магічний вплив на вро­жай. Другим лейтмотивом русальних пісень є прохання русалок, щоб дівчата їм дали сорочки, а жінки – намітки:

Сиділа русалка на білій березі,

Просила русалка в дівочок сорочки:

– Дівочки-сестрички,

Дайте мені сорочки,

Хоч не біленької,

Але тоненької…

Тому жінки чи дівчата в ці дні вивішували в лісі, в гаю на деревах шматки полотна як своєрід­не жертвоприношення русалкам.

Отже, русалії – це звичаї поминання предків. У час, коли цвіли жита, люди боялися, щоб із цвітом не сталося чогось лихого. Тому й зверталися до предків, прохаючи захисту, приносячи їм жертви. На могилах влаштовували тризни. Ці звичаї збереглися і досі.

Купальські пісні

Купальські свята і пісні злилися із християнською назвою Петрівки, яка випадає в цей же час. Купайло, за язичницькими віруваннями, – бог шлюбу і земних плодів. У цей день земля має най­більшу силу, яку віддає цілющим травам. До схід сонця треба було збирати трави. Перед початком збирання приносили жертву землі – клали хліб-сіль або монету як плату за щедрість, цілюще зілля.

Купальське дійство складається з багатьох елементів: плетіння вінків, запалювання вогнища і стрибання через нього, прикрашання дерева (Марени) і водіння танків навколо нього, запалювання колеса і спалювання Купайла (солом’яного опудала). Усі ці дії супроводжувалися піснями, веселим сміхом молоді, ворожінням на вінках, купанням, іграми. Найпопулярнішими є пісні, що співають і в наш час, проте в них вже часто переплутана християнська символіка з язичницькою:

ОЙ ВІНКУ МІЙ, ВІНКУ

Ой вінку мій, вінку, хрещатий барвінку!

А я тебе плела вчора до вечора.

Виси, мій віночку, на злотім кілочку,

На злотім кілочку, шовковім шнурочку.

А матінка взяла, миленькому дала.

Якби-м була знала, ще б краще’го вбрала:

Злотом взолотила, м’ятою обвила.

Перед Купальським святом плодюча енергія сонця і землі досягає найвищої точки, а далі йде на спад. Це явище символізує звичай «ховати Ярила», який здійснюють заміжні жінки. Хлопці та дівчата, а також вдови до цього свята не допускалися. Вважалося, що самотність не повинна існу­вати – все має бути в парі.

Стрибання через вогонь супроводжувалося піснями. Перестрибували через багаття хлопці з дівчатами, міцно тримаючись за руки. Якщо руки не роз’єднаються, значить буде щасливе под­ружжя. Стрибала не тільки молодь, але й чоловіки й жінки. Вогонь не тільки очищає душі від гріхів, але й перевіряє на сумісність подружжя. Попіл з купальського вогнища беруть для посипання под­вір’я та городу. Волхвині (відунки) брали його для своїх потреб: лікування хворих, замовляння та чаклування. Християнські священики залякували людей цими чаклунками, тому в писемних джере­лах збереглося тільки негативне ставлення до цього язичницького звичаю.

Купальські розваги молоді й нині є улюбленими в українців.

Жниварські пісні

Український народ здавна такий співучий, що всі справи завжди супроводжував піснями. Жнива – своєрідний підсумок праці хліборобів. Це було велике свято. У перший день жнив, одяг­нувшись у святкове вбрання, до схід сонця йшли в поле. Починала жати найкраща жниця.

Жнива супроводжувалися такими піснями:

Золотії серпики бряжчали,

Поки сього жита дождали;

Тепер вже не будуть бряжчати,

А будуть в коморі лежати.

Або:

Ой жни, дівча, пшениченьку

Та й не думай собі –

Буде то та пшениченька

На коровай тобі…

Ті женці, що наймалися в господаря на роботу, співали:

А сонечко котиться, котиться,

Нам додому хочеться, хочеться.

Хазяїне наш, нам додому час!

Вже сонечко під липкою, під липкою,

Труси, пане, калиткою, калиткою!

Закінчуючи жати, на полі залишали кілька стеблин – «Велесову бороду». Зерно з «бороди» витрушували на землю. Клали на землю хліб і воду, потім лягали на ниву й качалися по ній, щоб земля повернула втрачені сили. Віра в магічну силу землі відображена в жниварській пісні:

…Ой нивонько, нивонько,

Верни нашу силоньку.

Як ми тя зажинали,

То ми силоньку мали,

Тепер ми марнесенькі,

Як лебідь білесенькі.

{!apb}

Источник